Поезія

***

У минулого-крапки,в майбутнього-коми, 

Поспішаючи, варто творити дива.

 І хоч далеч хвилює, страшить невідомим...

 Доля стелиться прямо! Підступність - крива.

***

Ми з тобою – як дві акварелі,
Не розбавлені тоном води,
Ми з тобою – як дві паралелі,
Не зійдемось, хоч поруч завжди.
Ми з тобою – як повінь бурхлива,
Як п'янкі незакінчені сни,
Мов цілунків нестримана злива,
Ми з тобою – як сила весни.
Ми з тобою – як ніжність неспита,
Як весільна ріка почуттів,
Як прозорість спекотного літа –
Ми з тобою у цьому житті…

***
Не говори мені ні слова, 
Цілуй мовчанням, обійми... 
Та не руками, а душею, 
Щоб тиша там, за ворітьми, - 
Мені позаздрила...Буває, 
Твої сумні думки ловлю... 
Мов божевільна! І не знаю... 
Ненавиджу чи все ж люблю?!!!

***
Самотній млин… Йому припнули крила:
Стоїть отак – доступний всім вітрам.
Спливає час, Його могутня сила
Вмирає, як забутий храм.
Самотній млин,о як жадає волі!
Йому б злетіти – хмари колосить,
А навкруги – одні рівнини голі,
І нікому кричать, і нікого просить.

***
Моє місто 

Моє місто - з недоспаних снів:
Тихі вулички, чисті бульвари...
З-під  каштанів - приглушений спів
І тремтливі акорди гітари...
Сивий дим огорта куполи,
Що ховають верхівки за хмари.
Мрійне місто і запах весни
Западають у серце, мов чари.



***
Притишую ходу,мовчанню не перечу, 
Вкладаються думки у мудрості сувій. 
Я просто дозволяю собі втечу,- 
До лісу, до весни, до щирих мрій!

***
В мокрих звуках осіннього джазу
Пише мудрість сонетами дощ вечоровий,
Листу паморозь радісно вже приміряє обнови,- 
В жовтобурих палітрах екстазу.

***
Вдивляюся в осінню пектораль: 
Кленові лапи гріють павутиння. 
В такий момент жовтневого прозріння -
Мілішають і зради, і печаль…



***
Виборюю право жити, 
Виборюю простір натхненню.
 А дехто,мов сапрофіти,
Сприймає усе буденно.
І навіть не вірить у себе,
 і не розуміє тиші... 
І що завтра скаже небу,
Коли це життя полишить?! 
Щоденні долаю чвари...
Стаю безучасноміцніша. 
Бринить, мов струна гітари, 
Душі потаємна ніша.

"Я украду твою печаль..." 
Я украду твою печаль
І розітру, як пил, в долонях.
 Лиш сивини туман на скронях
 Залишу — войовничу даль. 
Ніхто не знав, що саме ти 
По серпантину барсом ніжним
 Мою самотність в мріях ніжив 
І роз’їдав без кислоти.
Ти не пройдеш моїх доріг,
 Твоїх, тим паче — не осилю,
 Але одну-єдину милю
 Запам’ятає мій поріг.
Ти ще не раз підеш у бій -
 У тебе войовничий норов!
Але не скоро, ще не скоро 
Покотишся теплом з-під вій.


***
Привіт! Одвічні справи,друже,
Судоми зводять від сум'ять. 
Але повір, я прагну дуже 
Цей світ зцілити від розп'ять!

***

Колиску для думок

Сплету з осінніх трав.

Й сховаю у куток,

Щоб марно не чіпав

Ні сум, ні сміх, ні сон.

Нехай лежить отам

Спокійно - під вікном.

Куточок - ніби храм...

"Куди ти йдеш? - запитую у себе..."
Куди ти йдеш? - запитую у себе.
І з кожним кроком в пальцях більше болю.
 Ще крок — і переллється в очі небо,
  А я не знаю райдуги паролю.
Я йду в незнане, та ступаю сміло
 На сміх промінню, вітру на поталу.
Ні, це не сонце душу спопелило.
Щоб зрозуміти - слів людських замало...



"Прокинься! Все мине, як мить..."

Прокинься! Все мине, як мить,

Не встигнеш навіть стиха помолитись.

Ти спробуй в серце спокій перелить,

Щоб у перлині смутку відродитись.

І хтось колись твої слова знайде,

А хтось їх, може, навіть зрозуміє...

Та знай, що недарма цей світ піде

Туди, де сонце ввечері зоріє.


"Щастя"
Час біжить і не питає:
Молоді ми чи старі?
Тільки доля наша знає,
Де нестимем тягарі,
Де зустрінемось з тобою,
Де розійдемось навік.
Річкою біжить сумною
Часу бистрого потік.
Шелестять години літом,
Взимку снігом лопотять.
Серпень виколосить жито -
В жовтень вже літа летять.
Посріблить мороз волосся -
Постарієм якось враз.
Де ж те щастя зосталося,
Що всміхалося до нас?



***

Вільнодумна весна збаламучує Березню душу, 
Розливаючи паводки білоквітучої піни. 
Гріють мерзлі хатки свої сірі, обідрані спини, 
А очиська латаття заглядають у сіру калюжу.

***
Слухаю дзвін дощових меланхолій,
Віршами ранку вітаюсь з людьми.
 Може, в цей день перестрінемось ми, 
В мареві ніжних, рожевих сенполій.

"Орієнтовано на вічність..."

Орієнтовано на вічність,
 А забувається за мить. 
Плануєш починання в січні,
 А скоро й осінь прогремить. 
Хвилинно дні стікають в прірву
 І забуваєшся... Невже 
Навіть собі важко повірить,
 Що роки тануть, мов драже.

"У лісі - тиша неймовірна..."

У лісі - тиша неймовірна, 
Замовкло літо,вітер стих, 
Лиш зрідка чути: річки сміх
І фугу іволги вечірню.

"У мушлі спогадів спить настрій.."

У мушлі спогадів спить настрій,-
 Шумить, радіє ,пише вірші.
 Він не дає душі пропасти...
 І робить світ сумний - добрішим!


"Зостанься..."

Зостанься...вечір тисне в плечі.
Росою зрошені поля, 
Чекаю порятунку-втечі 
З орбіти жовтого бриля .
Зостанься... я мовчанням щирим 
Зцілятиму думки сумні...
Долонь твоїх - магніту вирій 
Стриножують слова мої... 
Зостанься... і не йди нікуди, 
Залиш буденність за вікном, 
Вдихай мене на повні груди 
У стомі вимерзлих оском.


"Ти пам'ятай..."

Не плач,мала, бо сльози це пусте,
Людей хороших важко осквернити. 

Ти пам'ятай, це діло не просте -

 У серці щирість до життя носити.
 Не ображай, хоч боляче бува, 
Не кидай слів пекучокострубатих, 
Ти, ліпше, створюй приязню дива,
 І кожен день прийдешній - стане святом!


***
Перечитую тексти доріг:
 Вірші, проза,етюди, есе... 
Пил шовковий сувої зберіг
 про життя цього дня, непросте.

***
У тиші мудрість - особлива:
Скрижалі вічності, печаль...
Але бува така щаслива 
Безмежна непокори даль.

              

***

Відпускаю печаль поезії
В затяжний одинокий круїз. 
Зацвітають рожеві гортензії 
У підніжжя засмаглих беріз...

***
Став цілі і працюй уперто, 
Тоді й падіння не страшні. 
Час визначить, що варто стерти,
 А що  - залишить для душі.

***
У відчинене вікно відпущу зухвалі жарти,
І мелодії сумні і медовий хмелю смак.
Хтось сказав мені, митець - той, хто лиш стоїть на старті.
А не той, що від сум'ять сірим каменем закляк.

***
Голод сну тисне очі безжально,
Колисковими міниться даль.
Я щодень загартовуюсь - в сталь, 
І стаю металева, буквально...

"Все збудеться..."

Все збудеться, лиш тільки б допливти... 
До того сну, що правдою утішить. 
Все ходить час тихіше і тихіше 
По серпантину храму самоти...

***
Отак і ми,- зірвемось в небуття 
І спалимо себе в орбітах сфер.
 І що нам час? - іще одне життя. 
Ще буде все... та лише не тепер...

   

***
Затиснута у стіни кабінету 
Моя душа бажає тих світів,
 Де чують справжні вислови поетів 
І вершать правди волю  - без катів!

***
Карантин на кохання.

Продовжувать гру?

Не знаходжу підтверджень,

Ковтаю провини.

Але вечір шепоче:

«Облишмо журбу,

Я з безкрайнього неба

Прозрінням прилину».

І повірю на мить -

Нездійсненне здійсниться,-

Так мовчазно болить

Каламуття криниці.

І не треба повчань,

Мій досвідчений простір

Вже не стерпить пручань

На обмеження гострі.

Карантин на кохання?

Продовжую гру,

Піддаюся.

Знімаю завісу мовчання,

Так раптово усьому твоєму вторю,-


Я сьогодні німа від сліпого кохання.



***
З калини змотане намисто

Здаля гарячим майорить.

Моїй Душі під небом тісно,

Ще й сон німий нестерпно злить...

Вбиваю голос діалогу,-

Сумління скиглить...Та усе ж,

Молюся, мов в останнє , Богу -


Він і про мене знає теж.


***

"Браво!Браво,Маестро!"

У альтанці просторій,  
Де сонетам не спиться, 
Пахне ніжно цикорій
 і бентежить кориця, 
Вітер листя муштрує
 Під звучання оркестру, 
Вечір вірші цитує ,- 
Браво!Браво,Маестро!

       

            Світлана Штатська (Гресь)