Проза

СВІТЛАНА ШТАТСЬКА

Може завтра...

(надвечірня елегія)

Останні промені сонця нишпорили зсутуленою травою, намагаючись зачепитись і затриматися хоча б на мить у старому парку. Але сонце повільно падало у довжелезну кишеню небокраю й спрутики-промінчики повільно покидали зволожену росою землю.

Тетяна сиділа на лаві, що рясніла подряпинами – відомими шедеврами сучасної молоді, як от "Колька дурень", чи "Люська + Вєрка + Мішка = до гроба...", а що до гробу – невідомо, тому що лавка виявилася закороткою для того безсмертного послання. Хоча, можливо, й було оте "до гроба" основним. Тетяні не було куди поспішати, вона поправила на плечах красиву власноручно вив’язану кофтину і повернулася обличчям до липи. Збоку алеї долітав гомін буденного серпневого дня.

– Вам холодно? – раптове запитання змусило Тетяну здригнутися і різко озирнутися.

– Ні, я так... просто насолоджуюся останніми теплими днями, – чомусь відповіла, ніби виправдовуючись.

На Тетяну дивився хлопчина років двадцяти з сірими очима і великими старомодними окулярами. На мить його обличчя видалось їй знайомим і Тетяна почала хаотично перебирати в пам’яті cюжети ймовірного знайомства.

– Біля вас можна сісти? 

– Будь ласка.

"Біля вас..." хм... – ні, все-таки ми не знайомі, – після коротких екскурсів у минуле вирішила Тетяна.

Мовчанка затягнулася. Хлопчина мовчав і часто мружив очі, наче намагався щось роздивитися між розкиданих паркових дерев. Час повільно поглинав світло і прохолодна, майже осіння темрява заповзала у крони дерев. Тетяна озирнулася на дивакуватого незнайомця, повільно піднялася з лави і попрямувала додому. Чомусь хотілося, щоб цей юний дивак щось сказав навздогінці, та лише її власні кроки відлунювали в старому вечірньому парку і поодинокі ліхтарі зверхньо відблискували останніми сонячними промінчиками.

***

На роботу йшла не поспішаючи, мала звичку виходити завчасно, щоб пройтися самотніми ранковими вулицями. Зазирнути у розгорнуті долоні каштанів, чи першою помітити новий відтінок начебто присоромленої горобини. Згадала вчорашню зустріч і здивувалася собі: чому б мала взагалі про неї пам'ятати. Випадковість, може, він її з кимось переплутав, а потім, роздивившись, не мав наміру заводити розмову.

Тетяна поправила зачіску і ввійшла до вузького кабінету. І робота враз обступила її зусібіч своїми писаними і неписаними правилами, розпорядками, нагальною необхідністю та звичками. Лишень думки птахами линули в теплі краї. 

До вісімнадцятої години вона звично сновигала без пори обшарпаними коридорами, переносила дрібно списані папірці, усміхалася швидше собі, ніж колегам і раз по раз зазирала у вікна, за якими спокійно розливалася осінь. Так хотілося покинути остогидлі стіни, вискочити із цього бюрократичного колеса часу, яке скреготало, кректало, шипіло але вперто просувало старі правила влади, чи то навіть просто існування, в шпарки сучасного світу. Тут усе ще стомлено і приречено вистукували друкарські машинки, звично западаючи на літеру "к", і шепталися в переходах силуети старих дів, які віддали свою молодість на поталу партійним ідеям.

Нарешті день закінчився, вірніше, робочий день, бо зазвичай день для Тетяни в цей час тільки розпочинався. Вона з радістю покидала робоче місце і пір’їною, підхопленою весняним вітром, вилітала на вулицю. Тетяна любила слухати виляски дощу, який невтомно вистукував свої одвічні ноти об розквітлі під небом парасолі. Схоже, вони йому здавалися барабанами і він вибивав своїми крапчастими квасолинами на кожній із них особливу мелодію: чи то відчаю, чи любові, чи смутку, а може й радості – все залежало від Тетяниного настрою. Але ще більше Тетяна любила, коли після спекотного дня на місто лягала очікувана прохолода і вона повільно прошкувала додому, відсторонено споглядаючи прозаїчні маршрути перехожих, візерунки пригнічених запилених вулиць і млосну втому розпеченого за день асфальту, який так і ловчився причепитись до підошов і пуститися в мандри до чужих домівок.

Але щось незриме, важке нагадувало про себе і думки, всупереч бажанню, нахабно повертали кращі хвилини життя. Мабуть, якась невідома субстанція поселилася в її душі. І щодень нагадувала про самотність, змушувала озиратися на шкільні подвір’я і всміхатися кожному малюкові, котрий повертав до неї обличчя. Скільки невипитої ніжності вона в собі носила. Здавалось, при кожному зітханні від вечірньої білизни простирадл вона старішає і те, що мало сьогодні статися, знову не сталося. Відчайдушно праглося покинути якісь непривітні вугла власної особистості і пройтися ще раз вечірніми вулицями, тільки іншим маршрутом, раптом сьогодні вона просто не там перейшла вулицю, чи сіла не в той тролейбус. Та щось її стримувало; маминим суворим поглядом на Тетяну дивився округлений, блідий і надзвичайно ніжний місяць. Може завтра... 

***

Сніжило. Нахаба вітер спонукав топтатися, крутитися і не стояти на місці, щоб не отримати у вічі чималу порцію, хоч і пухнатих, але холодних сніжинок-балеринок. Старий вовкуватий пес намагався перебігти на другий бік вулиці: тикався носом майже під самісінькі колеса автомашин, що скажено лаялися і скреготіли гальмами, але зухвалий потік руху не припинявся. Тетяна дістала із сумки недоїдок обіднього бутерброда і стиха поманила пса до себе:

– Йди сюди, невдахо, перехід має бути далі. 

Дивно, але пес повільно пошвендяв за Тетяною, захланно ковтаючи бутерброд. Перейшов за жінкою вулицю, але відразу ж, навіть не махнувши із вдячності хвостом на прощання, поплентався уздовж вулиці у своїх тільки йому відомих справах і скоро загубився між перехожими.

"Отак завжди, – подумала Тетяна, – ще не встигли познайомитися, а він уже зник". Хоча це й ніскільки її не засмутило, а швидше додало настрою. 

***

Сірий зимовий ранок ледачкувато хазяйнував у квартирі, його сиві холодні пасма лежали на стінах і ніби напоказ виставляли запилені картини, що роками стояли на варті гордих струнких шпалер. Сьогодні вихідний. Як добре, що не потрібно сновигати остогидлими конторськими коридорами. Тетяна вкутала плечі ковдрою і посміхнулася. Напрочуд тепло і затишно вдома, але в’їдливий смуток навіяв спогади про дитинство, школу, юність... Чому їй сумно? Чому так самотньо? Вона, завжди така оптимістка, дозволила собі нудьгувати за минулим. Ні, то, видно, не вона, а оцей безкінечний сірий ранок підступно псує бадьорий настрій. Геть ковдру! Вмиватися і –  до парку! Там знайомі дерева, міст й альтанка. Вона враз прожене цей смуток від себе, вона зможе, всі знають: вона сильна жінка... Тільки крізь павутиння ледь помітних зморщок у кутиках очей ледве-ледве проглянула туга жіночої долі.

День і справді розвіяв її самотність. Дерева, мов зумисне, під важелем січневого снігу вклоняли гілля низько, торкалися ніжним порухом вітру Тетяниної шапки і щедро осипали жменями заспаних сніжинок. Войовнича сойка повільно дріботіла виметеною двірником алеєю й неквапом витягувала зі снігу залишки сучасної цивілізації в надії знайти щось їстівне. Перехожих майже не було. Вихідними в парку тільки ближче до вечора ставало людно і гамірно, але чомусь саме такі самотні, порожні паркові години полюбляла Тетяна. Вже звиклася з тим, що в її тридцять вісім років вона, ніби груша-дичка, залишиться серед лісу одна дичавіти. А чи боротися за існування? І прикро, що ніхто так і не розпробував у поцілунку її терпкуватих, щирих сліз радості, не зрозумів доброти виваженого, мудрого жіночого погляду, не звідав її глибинного й витонченого бачення світу... 

Міст стугонів під тонкими жіночими підошвами і стиха заколихував її приречену самотність думок. 

24.01.2005 року